Життя

Віктор Данилов: У медіа я прийшов випадково

31 Березня 2014 8 914

Віктор Данилов народився у місті Макіївка Донецької області. Коли йому виповнилося 5 років, разом з батьками переїхав на Закарпаття, батьківщину своєї мами – у мальовниче місто Хуст. Тут провів усе дитинство та юність. Згодом навчався у Львові, але осів у Рівному.

За роки життя на Рівненщині Віктор Данилов заснував низку медіа, серед яких видавничий дім “ОГО” і телеканал “Рівне 1”. Ми з ним зустрілися кілька місяців тому і розпитали про роботу, журналістику, освіту, подорожі та, звісно, про Закарпаття.


Закарпаття


Закарпаття – особлива для мене тема і сторінка життя. На жаль, я поїхав з нього 33 роки тому. Нещодавно знімав програму “СмачнОГО!”, у якій намагався згадати закарпатську говірку. Ну, нічого так – ще пам’ятаю. (Посміхається.)

Моя мама з Хуста – там її коріння. Колись вона за комсомольською путівкою поїхала на Донбас – відроджувати зруйновані і затоплені під час війни шахти – і там зустріла мого батька. Тож ми з сестрою народилися у Макіївці. Але коли мені було 5 років, переїхали усією родиною на батьківщину матері.

На Закарпатті пройшли мої дитинство і юність. Я закінчив у Хусті школу. І до сьогодні вважаю це місто своїм рідним. Так склалося, що майже не пам’ятаю териконів Донбасу, але знаю кожен камінець старої бруківки на шляху від маминої хати до школи у Хусті.

Шкодую, що не зміг достатньо добре опанувати тоді угорську мову – мама вільно спілкувалася, як і всі сусіди. Утім, закарпатським діалектом “по-хустськи” розмовляю і досі, хоча й давно поїхав. Моє улюблене закарпатське словосполучення до сьогодні – “де би нєт”. Я часто його кажу – дружині, у тому числі. (Посміхається.)

У Хусті я буваю регулярно на зустрічах випускників. Нещодавно ми відзначили 30 років закінчення школи. Я навіть з Рівного займався активним збором усіх колишніх однокласників. Півроку збирав їх по країні, світу.

Хотілося б, звісно, бувати на Закарпатті частіше. Дуже люблю їздити у Шаян, Синевир, Ужгород, Мукачево. Європейські міста – це взагалі окрема тема. Завжди приємно там хоча б подихати повітрям.

Спогади про закарпатське дитинство дуже яскраві. У першу чергу – про природу, річки, потічки. Неподалік від місця, де зливаються Ріка і Тиса, на стадіоні, ми постійно грали у футбол – 7 днів на тиждень! Прийшов додому, зірвав на городі гарячий від сонця солодкий помідор, поїв з хлібчиком – і за уроки. Усі наші тодішні розваги – це спорт та спілкування з друзями.

Я завжди був дуже самостійним. Батьки навіть не переконували мене щодо освіти. Я сам усе вирішив, вступив в інститут. Поїхав у Львів вчитися на інженера-хіміка. Хоча вагався у виборі – дуже любив географію. Вже після закінчення політехнічного інституту, за направленням, приїхав у Рівне. Тут і осів.

Що ж до повернення на Закарпаття, то я думав про це, але потім одружився – жінка у мене рівнянка. Тому після весілля таких думок вже не було. Звісно, Рівне – це не Нью-Йорк, але все ж і можливостей реалізувати себе тут значно більше, ніж тоді було у маленькому райцентрі Хусті.

Чесно кажучи, мені у Рівному дуже бракує закарпатської сикопченої ковбаси. Я побудував собі коптилку, але досі не можу досягти того справжнього смаку, який пам’ятаю з дитинства. Тому час від часу з Закарпаття нам передають трохи ковбаски. А також мелену солодку паприку, дуже гостру угорську приправу “Ерош Пішта” (у перекладі щось типу “Злий Степан”) та домашні копченості.


Кар’єра та робота


Мені важко сказати, чому у мене все вийшло. Можливо, тому, що я все життя вчуся, вдосконалююся, працюю над собою. Без цього досягти чогось у житті взагалі неможливо. Я закінчив школу без жодної четвірки, отримав “червоний” диплом в інституті. Усе це наполеглива праця і правильна впертість, що закладається ще в дитинстві.

Звичайно, добре, що наші діти сьогодні мають все, що забажають. Але у цьому є й велика проблема. Бо ж ми росли і не мали практично нічого. Ми мусили змагатися за стипендію, бо батькам не було чим допомогти. Є стипендія – є що їсти. Нема – голодували. Шалена мотивація!

Коли ти починаєш вже працювати сам, то маєш право лише прогресувати, будувати кар’єру. Якщо ти стоїш на місці, то який сенс з того всього навчання?

Справжня проблема, з якою ми стикнулися, це коли при розпаді Радянського Союзу закривалися підприємства і люди опинялися на вулиці, не знаючи, куди їм далі податися. Був соціалізм, і начебто держава мала б про тебе подбати, але це були просто слова.

Тоді я вирішив займатися видавничою справою. Жодних технічних потужностей у нас не було. Я їздив у Прибалтику і ми там усе друкували. У тому числі українські історичні книги.

Був дуже великий попит на правду, на заборонені раніше літературні твори. Згодом спробували самі щось видавати. За великий кредит ми взяли наш перший видавничий комп’ютер. Раніше ж газети верстали на лінотипному наборі. Так з’явилася наша перша газета, потім друга, третя.

Усе ми тоді робили інакше. Це зараз людина, яка хоче заснувати газету, сяде за директорське крісло, скаже, що їй треба журналіста, редактора, коректора, фотографа. Тоді ми все робили самі. Я сам формував наповнення газети, набирав її на комп’ютері, віз макети у друкарню, забирав газету на візочку-“кравчучці” і сам її продавав.

Думаю, що молодь завжди здатна на щось нове. Прогрес без молодіжних поривів та здорової авантюри ніколи не відбудеться. Наша молодь часом і не таке витворяє! (Сміється.)


Освіта


Освіта – це запорука життєвого успіху людини. У переважній більшості випадків. Дуже важливо з самого дитинства “нашпигувати” себе корисною і цікавою інформацією. Окремо варто сказати про мови, які дітям легше вивчити, ніж дорослим. Зараз у моєму віці дуже важко це зробити, а подорожувати без мов – надзвичайний дискомфорт.

Точно можу сказати, що освіта й життя не закінчуються після отримання диплома. Вчитися потрібно постійно. Це надзвичайна насолода – дізнаватися щось нове. Навколо стільки цікавого. Ми ж насправді нічого не знаємо.

Постійно себе заспокоюю, що на пенсії зможу нарешті прочитати всі ті книжки, які поки не встиг через брак часу. Хочу дослідити все те, про що чув лише краєм вуха.


Журналістика


До медіа я прийшов випадково, і у мене немає журналістської освіти. Я практик, що багато пропрацював у галузі телебачення, радіо, видавництва, Інтернету. Можу спокійно назвати себе експертом, бо ми пройшли і Крим, і Рим у цій справі.
Можливо, якби тоді не взявся за газети, то займався б чимось іншим. Туризмом, наприклад. Мій ще шкільний потяг до географії, до вивчення планети у всіх її деталях, дав поштовх до одного з моїх хобі – колекціонування країн і вражень. Мені надзвичайно цікаво, як там живуть люди, як влаштовані стосунки у суспільстві, яка кулінарія і т.д. Це те, що я вивчаю вже впродовж 30 років.


Родина


Я б не сказав, що виховую своїх дітей суворо. Але я прихильник того, аби не псувати їх. Мене виховували зі словами: “Мусиш, хлопче, вчитися і працювати, бо інакше пропадеш”. Я намагаюся дітям казати те саме. Звісно, ми завжди допоможемо, чим можемо, але все ж вони мають бути самостійними і покладатися на себе.

У дітей мають бути сучасні гаджети, вони повинні кататися на гірських лижах, влітку відпочивати на морі – це у нашій родині навіть не обговорюється. Вони мають добре харчуватися. Але балувати їх і псувати, тим самим перекреслюючи їм можливості самореалізації – просто не чесно. Вони самі повинні навчитися ловити рибу тією вудкою, яку ми їм дали. І бажано, аби це була улюблена справа, що поєднується з хобі.

Я пишаюся своїми дітьми. Думаю, що без генів і спадковості тут не обійшлося. (Посміхається.) Якщо серйозно, то моя старша донька Христина, так само, як і я, не питала, куди їй вступати, ким бути. Вона просто вирішила ці питання для себе і вступила, хоча це було дуже важко. Конкурс в Карпенка-Карого був дуже суворим. З її групи до випускного курсу, здається, дійшло лише 6 чоловік з 14.

Христина захотіла працювати телевізійним режисером і після закінчення університету працювала на телеканалі СТБ. Нещодавно виграла грант і зняла фільм з мільйонним бюджетом. Дасть Бог, крок за кроком, вона прогресуватиме й надалі. Хоча звісно, їй часто доводиться пояснювати людям, що її тато не бере участі у її роботі й ніколи не брав у навчанні. Ну, зараз їй буде простіше, бо змінила прізвище на Сиволап. (Посміхається.)


Подорожі


Про подорожі нема чого говорити – потрібно подорожувати.

Є люди, які їздять в один і той самий готель у Туреччині чи Єгипті по 10 років поспіль. Я так не вмію. Хочу відвідати якомога більше місць та країн, тому завжди обираю той напрямок, де не був. Тож, коли плануємо відпочинок з родиною, то мая головна умова – аби це була нова країна.

Напевно, з усіх країн я написав би книгу про Північну Корею. У ній було б багато політики. Але це просто приклад того, як неправильно організоване суспільне життя з ніг на голову перевертає життя конкретної людини. Це страшна катівня.

Вчителі тих, хто сьогодні правлять у Північній Кореї, просто слабаки у порівнянні з тим, що ці там виробляють. Не дай Боже якійсь країні дожити до такого. І це при тому, що зовсім поруч така сама Корея, але Південна, яка діаметрально відрізняється. Про це б хотілося розповісти молоді, аби вони ні в якому разі не допустили такого суспільного устрою.

Станом на сьогодні я побував у 62 країнах світу, але мрію побачити удвічі більше. Щоразу щиро вражений тим розмаїттям природи, традицій, звичаїв.

Думаю, що своїми розповідями, лекціями, фотографіями, книжками та виставками я подаю гарний приклад для тих, хто не наважується відкрити для себе щось нове. Коли у шуолі вчитель географії розповідав нам, що існує острів Суматра, на якому є вулкан Кракатау, я не міг собі уявити, що це і як воно працює. Але нічого не може зрівнятися з тим, коли ти потім бачиш цей вулкан, що димить, на власні очі…


Росана Бісьмак, Varosh

Фото з особистого архіву Віктора Данилова

0 #