Культура

Відгуки міжнародного фестивалю документального кіно “Їглава”

1 Травня 2014 4 365

24-26 квітня в ILKO Gallery дивилися кіно. Фестиваль організував Чеський центр у Києві та Генеральне консульство Чеської Республіки у Львові.


Міжнародний фестиваль документальних фільмів "Їглава" – це свято авторського документального кіно і найбільша подія у цій галузі в Центральній і Східній Європі. Фестиваль в цілому – це артефакт, який запрошує до роздумів над життям у світі з різних перспектив. При створенні програми не використовуються звичайні фестивальні моделі і рутинний прагматизм. Передусім "Їглава" шанує сміливість і ризик.

У рамках події ужгородці переглінули фільми "Про Їглаву", "Свобода для Сметани", "Повернення до Адріапорту" чеською мовою, "Труба" – російською з чеськими субтитрами, "Україна – як поема" – українською з чеськими субтитрами та "Випадок Церванової" – словацькою, чеською, англійською, французькою та українською.


Олексій Уманський зміг поспілкуватися з Петром Мінажиком. У першу чергу, це видавець, один з засновників видавництва "Вітряки" (м. Брно), що має декілька напрямків роботи – переклади іноземних авторів, а також безпосередньо друк різних п’єс.

Проте в Ужгород він приїхав в якості драматурга. Петр брав активну участь у створенні документальної роботи "Випадок Церванової", що демонструвався в рамках відгуків "Їглави".

– Драматург і сценарист – то різні речі?

– В документалістиці є ведення лінії, драматург подає нові свіжі ідеї, а сценарист будує сюжетну лінію. Вони тісно співпрацюють один з одним.

Цей фільм знімав словацький режисер Кірхоф. Це історія, що має велике значення для юстиції в Словаччині. У 70-х роках в Братиславі знайшли тіло мертвої студенти медичного коледжу Людмили Церванової. Поліція 5 років шукала винуватих, нікого не знайшла. Потім все суспільство піднялося, їм не сподобалось, що міліція не знайшла нікого. Було багато різних припущень. Підозри падали на арабських студентів і на абсолютно не винних людей, яких засудили на тривалий термін. Хоча сліди йшли до так званої "золотої молоді" – дітей партійних чиновників, яким можна все. То все була конспірація. Ні в чому не повинних людей катували і засадили. Найважливіша частина відбулась в 90-х, коли це діло знову підняли. Змінились політичні і соціальні процеси в наших країнах, але судді, що виносили не вірний вирок не змогли змінити свого рішення, у нас це називають рука руку миє.

– Повернемось до видавничої діяльності, основної вашої роботи. Чому вас, як чеха, який працює з літературними текстами зацікавила Україна?

– У нас у видавництві є такий напрямок – ми займаємось текстами, які називаємо середньоєвропейськими. Жодна країна не може бути сама по собі, це добре зустрічати інших авторів з інших країн. Для нас звичайно цікавіше зустрічатися з авторами з країн, що біля нас – Угорщина, Словаччина, Україна, ніж робити це скажімо з Парагваєм. Це називається не фальшивою дружбою. Для нас це близько, ми чехи часто цікавимось своїми сусідами менше, ніж сусіди нами. Мені це не подобається. Але це не означає, що я не люблю наших сусідів. Для повноцінного розвичтку нам потрібні культурні контексти України, Австрії…

– У 2012 році у вашому видавництві вийшла книга "Давай Україно, давай". Ініціатором були ви?

– Ні, то була дружина мого колеги. Вона закінчила українську філологію в Чехії, в Брно. І вона прийшла з цією ідеєю до нас. Перед тим ми друкували щось подібне з білоруськими оповіданнями…

– В тій книзі самі чехи писали, чи українці?

– Українці. Там 55 оповідань, які ми переклали. Автори молоді письменники.

– Знаю, що до цієї книги був зроблений промо-відеоролик, де українська прибиральниця допомагає з складним рівнянням чеху, який ламає над тим голову. Вона раніше працювала вчителькою математики…

– Я не бачив цього ролика, але до цього ми робили короткий фільм, який знімав Ян Петінскій про Юрія Андруховича.

– Яких українських письменників ви друкували?

– Чесно кажучи, поки що у нас тільки одна вищезгадана антологія. Але знаю, що дехто з моїх колег вже готує нові переклади, які вийдуть друком дуже скоро.

– Цікаво почути вашу думку про росіян. У вас з ними були своєрідні відносини. І знаю, що їх багато в Чехії. Як ви ставитесь до них?

– У мене два підходи до цієї теми. Перший ірраціональний, з яким я намагаюсь впоратись. Вони мені не симпатичні. Це означає, що коли я зустрічаю їх в ліфті і кажу "добрий день", вони це зустрічають як атаку. З ними завжди важко. Але треба все це сприймати на вагах, тому що вони жертви самої ж Росії. Обманюють самі себе. Я не хочу, як кажуть у нас, ламати гілочку над ними, вважаю їх треба трошки цивілізувати.

Нам треба мати дружні партнерські відносини. Це розмова на 400 годин, але дійсно повторюю, що найбільша жертва Росії – це росіяни. І це бачимо у випадку Польщі, України і Чехословаччини. Це країни, яким росіяни заважали, вони зосередились більше і це їм допомогло.

– Чи є досвід в ігровому кіно в плані драматургії?

– Ні-ні. Тільки телебачення, але це не широкий круг роботи. Я видавець. То просто невеличка співпраця.

– Порадьте дві книги з вашого видавництва для тих, хто полюбляє читати мовою оригіналу.

– Перше – це класик Павел Когоут. Його п’єси грали в часи радянського союзу. У нього було 250 прем’єр, багато трагікомічних історій. З Росії він завжди отримував ікру і горілку. У нього був повний холодильник ікри, хоча він її не їв, і собчка його теж її не їла. (сміється) Він був дисидентом, ще до Гавела. Наше видання друкує всі його твори. Це класика. А потім я б порекомендував більш експериментальну річ – Євген Брігціус. Йому ми надрукували книгу, де зібрані вірші автора. Він перформер… це така альтернатива частина сучасної чеської культури, але вона є дуже важливою.

Олексій Уманський, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

0 #