Життя

Миромен: Ми спілкуємося берегівською українською

2 Квітня 2013 7 806

Мирославові 24 роки. Він народився та виріс у Берегові. Хлопець кілька років тому захопився репом та хіп-хопом і відмовити собі у ньому вже не зміг. Більше того, почав читати сам. А нещодавно світ побачив його перший альбом.

– Чому ти обрав псевдонім Миромен?

– У мене є друг у Берегові, з яким ми разом творимо на студії. Колись давно я попросив його записати мені на диск музику. Він підписав його Miroman – є такий діджей. Я вирішив змінити українською на "Миромен", мені це сподобалося.

– Раніше репери та хіп-хопери вдягалися інакше, ніж зараз. Чому стиль змінився?

– Це стереотип. Хіп-хоп – це вільний стиль. Тут немає якихось чітко встановлених рамок щодо одягу та зовнішнього вигляду. Те саме й з музикою: не можу сказати, що слухаю лише хіп-хоп. Мені подобаються різні стилі, головне, аби був зміст.

– Коли ти почав займатися музикою?

– Десь з 2006-2007 роках, але музику таку слухав давно. Мій старший брат нею захоплювався, тому вона з дитинства мала на мене сильний вплив. Уперше ж написав пісню і записав її я у 18 років. Але ти розумієш, що тоді це було писання про те що бачу і чую. (ред. – сміється)

– Складається враження, що сьогодні дуже мало випускають якісного україномовного продукту. Це так?

– Насправді його дуже багато. Але, скажімо, те, що ми бачимо по телевізору – не найкраще з того, що є. У Закарпатті теж багато хлопців українською читають. У Мукачеві живе Віталій Попович – він пише прекрасні україномовні тексти.

Втім, на жаль, тим, хто це робить дуже важко, бо ніхто системно цим не займається, немає підтримки. Але зараз все одно краще, ніж років 5-6 тому. У тій самій сусідній Росії це вже давно на професійному рівні.

Але хіп-хоп середовище на Закарпатті дуже дружне, ми усі підтримуємо один одного. З Віталіком Поповичем навіть спільний трек записали. Я давно про нього чув і дуже цікаво було з ним познайомитися. Запам’яталося, що в одному інтерв’ю у нього була така думка, що він і не мінус, і не плюс, а десь посередині – нуль.

– А якою мовою ти вдома спілкуєшся: російською, українською чи угорською?

– Вдома розмовляємо українською. У Берегові не лише угорською спілкуються: й багато українців, росіян, вірменів. Я б сказав, що між собою ми спілкуємося брегівською українською. Але, коли до мене звертаються угорською, то я підсвідомо відповідаю так само. До слова, ми досі орієнтуємося за місцевим часом, а переводимо на київський вже автоматично.

– Хто першим чує твої пісні?

– Моя дівчина. Потім друзі, колеги.

– Батькам подобається те, що ти читаєш і що ти робиш саме це?

– Мама радіє, тато пишається. Знаєш, у нас вдома у кожній кімнаті міні-бібліотека, книги всюди. Батько дуже любить читати, а от я – ні. Тому, коли він чує мої тексти, то дуже дивується звідки у мене все це.

Думаю, що я взяв від батьків усе найкраще. Моя мама співала в ансамблі, а її рідний брат художник. Я виходить і музикою займаюся, і малюю.

– Ти якимось чином навмисне вичитувався чи маєш таку природну дикцію?

– Я вичитувався на іноземному репі. Чим більше я читав англійською, тим краще мені потім вдавалося українською.

– Ти часто виступаєш?

– Не надто. У мене просто не завжди вистачає часу на виступи, бо ж це не основна моя робота. Я взагалі трудоголик: зранку до вечора працюю і на вихідних також. На музику не так вже й багато часу залишається.

– Під час свого нещодавнього приїзду до Закарпаття, Вова зі Львова згадав саме про тебе, коли ми у нього запитали про реперів, яких він може відмітити. Ви товаришуєте?

– Мені дуже приємно було чути це від нього і дуже несподівано. Коли я його вперше почув це було щось неймовірне: реп, український, якісний, по телевізору. Здавалося, що такого просто не може бути в Україні.

Я знайшов його форум і написав, що можу зробити їм фан-клуб на Закарпатті. Я до всього ще й веб-дизайнер. Їм якраз потрібно було зробити фотоальбом, мені вдалося їм допомогти і все якось зав’язалося. Потім я допомагав їм робити сайт.

А взагалі я йому дуже респектую, бо він справді дуже класний чувак, який домігся всього сам. Хоча, ми з ним ще ніколи не бачилися у житі, на жаль, я на його виступ в Ужгород теж не потрапив. Ми вже давно думали записати спільну пісню, але поки не складається, бо у нас різні бачення, точку перетину ми поки не знайшли. Але сподіваюся, що все буде.

– Очевидно, що у якийсь момент творчі і талановиті люди розуміють, що їм треба переїздити до більшого міста, аби домогтися чогось. У тебе такі думки чи плани виникають?

– Я про це зовсім не думаю. Мені подобається жити там, де я живу. Тут я відчуваю якусь свою унікальність, я можу розвивати хіп-хоп на Закарпатті. А що я буду робити у Києві? Я взагалі не люблю великі міста. Я люблю спокій, коли все йде так, як має йти.

Росана Бісьмак, Varosh.com.ua

Фото люб’язно надав Миро

0 #