Ужгородка Катя Бойкевич ніколи не мріяла про модельну кар’єру, тим паче закордоном. Однак зірки склалися так, що ця робота сама її знайшла. Сьогодні Інстаграм 23-річної Kate Boikevich з 19-ма тисячами фолловерів схожий на хроніку життя справжніх селебріті: цікаві образи, стильні фотосети, розкішні сукні, вродливі подруги та найрізноманітніші місця планети.
Про теперішню роботу та подальші плани Катя розповіла нам під час відпустки в Ужгороді.
– Бойкевич – не типове прізвище для Закарпаття. Розкажи про себе.
– Так, дійсно, мої батьки не із Закарпаття: у мами латвійське і російське коріння, а в тата польське і українське. Я народилася в Ужгороді. Прожила тут 18 років. Навчалася в НВК “Гранд” (до речі, дуже вдячна йому за рівень англійської), потім в лінгвістичній гімназії, затим в УжНУ на факультеті туризму та міжнародних комунікацій. Але не закінчила, бо на другому курсі поїхала на роботу в Японію працювати за контрактом.
– Чи був моделінг твоєю мрією?
– Ні, я ніколи про це не мріяла. Звісно, мені подобалося дивитися модні покази по телевізору і на красивих дівчат в журналах, але своє життя я з цим не пов’язувала. Мріяла бути ветеринаром. Хоча зараз розумію, що любити – це одне, а от якісь хірургічні операції проводити я б не змогла. А ще мріяла багато подорожувати. Тому і факультет обрала, пов’язаний із туризмом. Але так вийшло, що саме робота фотомоделі допомогла здійснити мрію побачити світ.
– Що ж стало поштовхом до того, що ти потрапила у світ моди: ти йшла вулицею і тебе зупинив модний агент, чи ти сиділа в кафе і до тебе підійшли? Як це сталося у тебе?
– Якось у 2011 році в “Вконтакте” мені написала фотограф Юля Беденко і запропонувала пофотографуватись. Потім через кілька тижнів таку ж пропозицію я отримала від Тараса Вовчина. Готові фото згодом виклала на своїй сторінці і мені почали писати різні агентства з Києва. Я довго все зважувала, а потім вирішила спробувати і обрала “Star System”. Головний офіс цієї агенції знаходиться в Парижі, а представництва в Києві і Москві. Зробила кілька snapshots у купальнику, їм сподобалося і в результаті я поїхала в Токіо.
– Цікаво, як сприйняли цю звістку твої рідні, однокурсники?
– У моїй сім’ї дозволяється приймати самостійні рішення і нести за них відповідальність. До того ж, батьки не місцеві, свого часу самі змінювали місце проживання, тому з цим проблем не було. Я люблю подорожі, мандрівки, але можливості десь бувати особливо не було. А тут така нагода. То мама відпустила, хоч і хвилювалася. Я мусила щодня їй телефонувати і заспокоювати, що у мене все гаразд. Однокурсники скептично сприйняли звістку, але потім сильно здивувалися.
– Не було шкода залишати навчання?
– Було, звичайно. Спочатку думала, що поїду ненадовго і повернуся. Але потім поїздки траплялися все частіше і врешті другий курс я так і не закінчила.
– Сама ти як наважилася на такий крок?
– У мене ніколи не було якихось сильних прив’язок до дому. Вже була повнолітня, то їздити можна було самостійно. З батьками, друзями в наш час можна спілкуватися і перебуваючи в протилежних точках Землі. Хлопця не було. Я не мала, з чим порівняти, але мене весь час переслідувало відчуття невдоволення собою, навколишньою рутиною. Весь час хотілося спробувати щось нове, зовсім інше. І тільки коли поїхала, то зрозуміла, чому вдома так почувалася. Бо світ, в якому опинилася, і виявився тим, до чого мене тягнуло. Мені здається, зробити цей крок допомогло передчуття змін. На інтуїтивному рівні. Якось так.
– Розкажи про свою першу поїздку до Токіо. У чому полягала робота?
– Я підписала 2-місячний контракт. Було фантастично, якраз цвіли сакури, краса неймовірна. Ми проходили кастинги різних агентств, які обирали моделей для зйомок TV-commercial, каталогів одягу, білизни. І якщо твій типаж підходить для якоїсь конкретної роботи, ти береш участь у фотосесії. Перший місяць був дуже продуктивним. Але потім від усіляких японських солодощів, важкої часової адаптації я набрала зайві кілограми і трохи випала із потрібних параметрів. То роботи стало менше.
– На що витратила свій перший гонорар?
– На одяг. Повністю оновила свій гардероб.
– Що було далі?
– Вдома за 2 місяці відновилася у вазі і якраз надійшла пропозиція попрацювати у Стамбулі. До речі, Туреччина більш лояльна до параметрів моделей – там можна важити більше і це вважається нормальним. І так пішло. Затим був Мілан, Стамбул, Бейрут, Барселона, Нью-Йорк, Маямі… За цей час я змінила 3 агенції. З досвідом ти вже бачиш, що тебе не влаштовує, і шукаєш ту агенцію, з якою тобі працювати максимально комфортно.
– А ти капризна модель?
– Не те щоб капризна, але хочеться, щоб умови були належні. Щоб тобі забезпечували візу, житло, харчування, медичні послуги, щоб дотримувались умов робочого контракту. Це можна і потрібно вимагати.
– Наскільки серйозно ти ставишся до своєї роботи? Для тебе це можливість побачити світ, чи все ж таки робота, яка дає належний заробіток і якісь перспективи?
– Звичайно, в рамках Ужгорода мої заробітки є високими. Але якщо порівнювати життя в Європі, то це невеликі гонорари. Але завжди є чого прагнути. По правді, ця робота мені вже встигла трохи набриднути. Я би хотіла ще чимось позайматися. Або якщо працювати на кастингах, то бути задіяною в тих проектах, які мені подобаються, а не нав’язуються агентством. Не знаю, років зо 2 ще попрацюю, а там щось вирішуватиму.
– Що є у твоєму послужному списку, чим ти можеш пишатися або що є твоїми козирями перед конкурентками?
– Я знімала лук-бук колекції 2014 року ліванського дизайнера Джорджа Хобейка. Це дуже вишукані кутюрні сукні, зйомка відбувалася в Бейруті і потім ми ще їздили в Париж на шоу-рум. Робила кампейн для іспанського бренду сумок “МISAKO”, працювала з японськими журналами. Маю кілька фотосесій з італійськими фотографами Емануелем Феррарі та Девідом Бельмере, які зараз співпрацюють з відомими журналами, фотографують моделей Victoria Secret і т.д. Ще я знялася в кліпі популярного турецького співака Мурата Далкіріча.
– А чи доводиться тобі перетинатися із зірками світового рівня? Які вони? Як поводять себе? Чи дуже публічний образ відрізняється від того, який прихований широкому загалу?
– Періодично доводиться зустрічатися із зірками. Зазвичай це відбувається на якихось світських подіях. Наприклад, минулого року в Сен-Тропе я була запрошена на гала-дінер Леонардо Ді Капріо. Там була Наташа Полі, Ірина Шейк, Орландо Блум. Вони такі ж, як і звичайні люди: у когось легкий хороший характер, у іншого – важкий.
– Що зараз потрібно для того, щоб стати мега-відомим, окрім фізичних даних? Що змінилося у цьому бізнесі за останні роки?
– Удача, випадкове знайомство, вдале фото. Бути в потрібний час в потрібному місці. Відомі батьки або впливовий бой-френд. Як і півстоліття тому. Нічого не змінилося, хіба що те, що цей ринок став дуже переповненим. Раніше не було такої конкуренції. Тисячі красивих дівчат можуть викладатися на 100 відсотків, а мега-популярними стають одиниці.
– Час від часу у пресі з’являється інформація про те, що модний світ відмовляється від занадто худих анорексичних моделей, що дизайнери виступають за здоровий спосіб життя і що в моду повертаються дівчата з апетитними формами. Це правда?
– Я б не сказала. Особливо суворі вимоги до подіумних моделей. У фотомоделей трохи простіше. Для подіуму мені не вистачає зросту, бо маю 175 см, а там потрібно від 175 і вище. Бедра у мене 90 і вага 53. Для фото це добре, а от на доріжці гарніше виглядає висока худенька дівчина. Це я навіть не заперечую. І там навіть не так важливе гарне обличчя. Головне – загальноприйняті світові стандарти. До речі, найбільш затребувані дуже худі і мега-високі моделі в Парижі і Нью-Йорку. Ну і типаж іще відіграє роль.
– Які обличчя зараз в моді?
– Все залежить від типажу. Є fashion і commercial models. У мене більше бебі-фейс. Це щось посередині. Мене завжди беруть фотографувати щось миле, ніжне і мімішне. Іноді створюють сексі-образи, але все одно говорять, що це не агресивний образ, а більш милий. Фешн-моделям пасує все, і з них можна зліпити будь-який образ. А у мене навіть кольори є такі, які мені протипоказані.
– Пластика, ін’єкції дозволяються моделям, які претендують на якісь пристойні контракти?
– Іноді дівчата вдаються до процедур. Але це не повинно бути аж надто помітно і має виглядати натурально. Але однознано: те, що зараз роблять із собою росіянки і українки, коли зовнішність стає просто вульгарною, неприпустимо.
– Твій теперішній хлопець також модель. Розкажи про нього.
– Я б ніколи не могла подумати, що зустрічатимусь із хлопцем-моделлю. Вони завжди мені здавалися надто манірними, самозакоханими, легковажними. Але ніколи не говори “ніколи”. Алєсандро італієць. Йому 25 років. Живе в Мілані. Працює з брендом “Versace”. Цікавий, серйозний і цілеспрямований хлопець. Це мені в ньому подобається.
– Які твої подальші плани на життя?
– Хочу побувати ще у багатьох куточках світу. Не знаю, чи по роботі чи ні, але обов’язково поїду в Бразилію, Кейптаун і Австралію. Я мрію про сім’ю і дітей, але років через 5, не раніше. Щодо роботи, то я б хотіла займатися тим, що мені подобається – робити людей кращими. Що це буде, я ще не знаю. Хочеться спробувати все по максимуму і вже потім визначитися.
– Зараз ти відпочиваєш в Ужгороді. Що тобі впадає в око, дивлячись на наших дівчат? Чим вони відрізняються від твоїх модних ровесниць у європейських містах?
– Вони дуже вродливі, але є багато того, що занадто: забагато косметики, яскравого сексуального одягу, незручного взуття. Забагато декору. Це можна зрозуміти, коли ти йдеш на вечірку, але серед білого дня у повсякденному житті в Європі це неприйнятно. Втім, я помічаю й позитивні тенденції. У місті з’явилося багато стильної молоді. Це хлопці і дівчата, які молодші від мене. Підлітки. Вони креативні, розумні, цікаві, виховані. І це покоління мені дуже подобається. Це кардинально нове покоління. Я цьому дуже радію.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Тарас Вовчин