Театр вогню в Ужгороді існує два роки. За цей час його склад постійно змінювався. Хтось вирішував, що це не його, дехто йшов у вільне плавання, решта – долучалися до команди та захоплювалися неймовірним дійством.
Fire Life у Закарпатті чи не єдиний театр, що займається цим системно і великою командою. Їх аж дев’ятеро: Юрій, Роман, Ігор, Катерина, Іра, Саша, Іонелла, Тарас та Настя. На зустрічі переважно розповідав про життя Fire Life-у Юрко Кочут.
– Ви називаєте себе Театром вогню. Це не просто шоу, а справді театр?
– Важко сказати, бо поки що ми лише працюємо над тим, аби стовідсотково назвати себе театром. Ми готуємо деякі постановки, у яких зможе дійсно показати театралізоване дійство. Хоча й сьогодні у нас є кілька хороших театральних номерів: історії любові, бої на мечах, абстрактні номери. Ми можемо поєднувати їх у цілу програму на 25 хвилин, але для того, аби називатися повноцінним театром ще треба багато працювати. Власне, це ми й робимо.
– Чому ви взагалі почали цим займатися?
– Я вперше побачив вогняне шоу на фестивалі історичної реконструкції у Хмельницькій області. Мене це захопило. Звісно, я почав займатися цим не одразу, але почав. Іра теж побачила це вперше на фестивалі і досить тривалий час працювала лише з тренувальним інструментом – ніяк не наважувалася спробувати з вогнем. Але одного дня все ж набралася сміливості. У кожного з нас своя історія знайомства з вогнем.
– Яка найбільша кількість людей була залученого до вашого шоу?
– Нещодавно ми виступали на фестивалі у Нижньому Селищі – нас одночасно на майданчику було десятеро. На ПораБуло фесті тринадцять чи чотирнадцять чоловік. Ми б хотіли поставити рекорд для Закарпаття – так, аби на сцені одночасно було з вогнем двадцять п’ять чоловік.
– Де ви тренуєтеся?
– Зимою у різних спортзалах, а влітку намагаємося десь на відкритому повітрі з самого ранку.
– Страх був, коли ви починали займатися і чи присутній він зараз. Зокрема, через безпеку вашу та глядачів?
– Звісно, спочатку був страх, але вогонь має неймовірну енергетику – у процесі про все забуваєш. Що ж до безпеки, то ми завжди до цього дуже відповідально ставимося: інструктуємо глядачів, аби уникнути неприємних ситуацій.
– Звідки взагалі прийшло до нас фаєр-шоу?
– Це походить від стародавнього плем’я маорі. Сьогоднішні вогняні шоу у них були ритуальним танцем. Вони виконували його з підпаленими кульками – поями, які прив’язували на ланцюги. Згодом у 60-70 роках цю традицію перейняли хіпі. Потім, вуличні артисти.
– Часто сьогодні виступаєте?
– Буває, що й три рази на тиждень, а на вихідних і п’ять разів буває. (посміхаються)
– Останнім часом ви виходите з програмою й на лід.
– Так, ми вирішили: чому б і ні. Це цікаво. До слова, якщо порівнювати як це зараз відбувається в Україні і світі, то ми не відстаємо, що дуже приємно.
– Що потрібно для того, аби зробити по-справжньому хороший номер?
– Треба добряче попрацювати над його постановкою, технікою володіння інструментами, над їхньою різноманітністю. Важливо також добре перевірити усі технічні засоби.
Росана Бісьмак, Varosh.com.ua
Фото: Владислав Троцький та Андрій Кирилюк