Життя

Томаш Деяк. Просто розмови

31 Травня 2017 4 572

Звичайна розмова з ужгородським поетом, автором збірок «Гра з (лю)циферблатами» та «Колискова Кусто» Томашем Деяком про себе, місто та творчість. Далі – пряма мова.


Писати та не писати


Графоманія це ж і є, коли людина не може не писати. У цьому сенсі я, звичайно, графоман. Переважно я не можу не писати. Але зараз пишу мало. Проте, якщо я не викладаю текстів до фейсбуку, то це не означає, що я не пишу, або, якщо тексти публікую, то це не завжди означає, що вони нові. Це взагалі нічого не означає.

Конкретного бажання «не писати» не було, лише періоди, коли писати не хочеться. У такому разі маю рецепт: якщо не пишуться тексти, роби письменницькі вправи. Завжди можна в чомусь повправлятися. Узяти якусь форму, літературний прийом і попрацювати з ним. Зробити це для себе, як тренування, як фітнес, щоб утримувати себе у формі. Колись воно знадобиться. І звичайно ж, не виносити свої вправляння на публіку.


Томаш-поет, Томаш-музикант, просто Томаш


Я уже досвідчений шизофренік. Окрім Томаша-поета, Томаша-музиканта, є ще Томаш-танцівник, Томаш-тренер з танців. Я постійно різна людина. Адже коли я приходжу й викладаю брейк, то у мене там зграя 13-тирічних дівчат та хлопців і це абсолютно інший світ. Ти заходиш у роздягальню й тобі кричать «Тома-а-а-аш привіт», у всіх грає руська попса й всі говорять про якусь дурню. Не вийде бути тим самим, бо ж це діти.

З музикою в мене інше. Музика, яку я пишу, дуже продумана, можна говорити, навіть, вимучена, запланована, спрогнозована. Я не є імпровізатором, мені музика йде не легко. Якщо пишу музику, то пишу мало. Може так тому, що з музичним інструментом я провів вдвічі менше часу, ніж вправляючись у писанні.

Тій людині, яка пише вірші, їй все одно до всіх, вона окремо живе, її мало що цікавить. Ще є Томаш, який ходить на рибалку, який цим страждає, який витрачає купу часу та грошей на всілякі японські снасті. У різних справах людина може виявляти одні й ті ж риси, але кожного дня вона все одно інша. Ти не можеш бути однаковим постійно, бо якщо то є так – з тобою щось не добре.


Місто Ужгород. Яке воно?


Я кожен день бачу місто інакшим, тому не маю чіткого розуміння, яке воно. Тут, однозначно, добре жити, коли не маєш конкретних стрімких планів, добре жити, коли не любиш, щоб тебе смикали, не любиш поспішань. Місто повільне, воно нікуди тебе не підштовхує. Нема метро, тролейбусів, трамваїв – уже цього досить, щоб почувати себе щасливим. Навіть в маршрутках можна інколи пробігти поміж людьми й не відчувати себе надто затиснутим.

Сам Ужгород мало помічаю, він скорше мені, як якась субстанція, а не щось конкретне. Ти виходиш на річку, в центр, а більше й нікуди. Центр – це з одного боку берега гектар та з іншого – гектар. От тобі й увесь Ужгород. Інші міста для мене добрі, щоб погостювати. Не люблю великі міста. Львів мені великий і подобається один раз на рік. Дозоване місто. Гадаю на творчість більше впливає не те, де знаходишся, а те, що там робиш.

Кілька разів пропонували поїхати закордон. У мене нема проблем з мовами, я етнічний угорець, володію французькою, англійську доводжу до рівня, щоб уже почати нею спілкуватися. Поїхати – не є проблемою. Інша справа, що для людини, яка живе у мові, виїжджати з мовного середовища є не те щоби творчим самогубством, ні, адже багато авторів і закордоном продовжують писати українською, але для мене це дискомфорт. Я, як людина в мові, маю перебувати там, де ця мова є.


Писати й залишатися чесним


Я думаю так: про те, що відбувається на Сході, писати потрібно. Тобі щось хтось розповідає й ти можеш зробити з цього текст, використовуючи емоційну сторону. У Юлії Мусаковської є текст про людину, яка повернулася зі Сходу й їй не вдається налагодити з нею комунікацію. Це важлива річ, момент повторної соціалізації, ти можеш про це написати, бо можеш сам промацати, відчути й бути чесним. Зі слів інших ти також напишеш текст про бойові дії, можеш описати чиїсь відчуття, але це вже буде, як чай, який заварили двічі.

Коли на релігійні теми пише людина, що вірить, то це зрозуміло, бо це її світ. Коли ж пише людина, яка не вірить, то для мене це теж саме, що використовувати форми й прийоми Жадана без його змістів. Маніпуляція тематикою. Якщо вживаю релігійні образи, то намагаюся подати так, щоб підкреслити людину та її образ, не більше. Релігійна тематика теж засіб, теж інструмент. У художніх цілях можна використовувати все, проте варто залишатися чесним.


Молодість та творчість


Усі, хто не був дурним, не був гіперемоційним до 18 років, можливо, втратили шмат дитинства. Олександр Ірванець казав, що поет мусить мати свого часу максималізм, інакше як він сформується, як особистість? Та ніяк. Мені здається, що так з будь-ким, не лише з поетом. Будь-яка людина, яка чимось займається або, навіть, нічим не займається, має пройти через максималізм, виписати собі картину світу, де він центр, і поволі звідти виходити.

Колись і я грішив, але зараз цього не роблю: ніколи не використовую в текстах слів, яких не знаю. Є молоді автори, переважно хлопці, які використовують безліч складних термінів, насичують ними текст, щоб це здавалося розумним, новітнім. Насправді, це дурнувато. Бо коли ти чуєш, як людина вживає слово неправильно, бо не знає його значення й застосування, це неприємно.

Я не знаю, як бути, коли молоді поети просять щось сказати про їх вірші. Це не легко – отак взяти й сказати. Для цього треба сісти й підготуватися, виокремити якісь тенденції, прослідкувати, чи був прогрес, а тоді вже щось говорити людині про її текст, що в нім вдалося, а що ні. У більшості є щось добре й це треба вміти помітити, щоб людину заохотити. Я так не вмію.

Це природно, що автор росте й починає не любити певні свої твори. Якщо ти намагаєшся сильніше ухопитися за відчуте, удосконалити його, повністю зрозуміти, щоб не спотворите те, що вхопив, то в запасі завжди знайдеш кілька текстів, які будуть випереджати твій розвиток на рік-два.


Проводити саме цей час, а не чекати іншого


Бути оригінальним просто. Завжди думати, як би «я» це сказав, як би «я» це відчув. Інша справа, що хтось не може відрізнити, коли відчуває він, а коли умовний внутрішній Жадан. Треба вміти себе відділити. Як позбавитися всіх цих нашарувань? Багато читати, а тоді в одну мить виключитися – абсолютно не читати й спробувати послухати себе.

Головне, щоб людині не було нудно з собою. Людина має бути самодостатньою, цікавою собі, щоб їй було цікаво проводити саме цей час, а не чекати іншого. Буває: нудна лекція, але ти маєш її пересидіти. Ніби-то можеш зайнятися своїми справами, але сидиш біля викладача, та й невиховано, негарно, за це можуть потім не поставити оцінку, а тобі ж треба закінчувати якось універ. Тому ти сидиш півтори години й нічого не робиш, чекаєш, поки час мине. Так от, головне, щоб отак не минало твоє життя, щоб у тебе не було відчуття перечікування життя.


Поезія зі збірки «Колискова Кусто»:

і ти відцвітеш з тополями
підеш по вітру пухом
вицвілим і знеболеним
перегорілим сполохом
вичерпаним рухом
вимощеною дорогою
з цегли жовтої стертої
серед узлісся кленового
Богові знаєш Богове
небо драбинами дерти
завше хтось залишається
блудити густими хащами
час шукаючи згаяний
торбини тягнучи з пам’яті
котра щомиті важчає


Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.


Віра Курико, Varosh

Фото: Роберт Довганич

0 #